- Альошко, Сашко, а ну йдіть швидше до мене, десь вівця з двома ягнятами заблукала, - покликала до себе синів Пелагія Василівна Буйнова. – Підете, мабуть на Авдєєв хутір, скоріш всього вона там.
(До війни, і на її початку, всі вівці, колгоспні та людські, були в одній кошарі, і паслися за 14 кілометрів від Писарівки на Авдєєвому хуторі, вірніше, на тому, що від нього залишилося: стояла там одна хата для пастухів та сарай для овець. Решту будівель розібрали, і разом з хуторянами перевезли до Писарівки).
- Добре мамо, - відповів Альоша (йому було вже 14 і він був старший від Сашка на два роки), - ми швиденько, одна нога там, а друга - тут…
Хлопці наввипередки бігли добре накатаною степною дорогою, прислухаючись до гуркоту в степу та з боку Новопскова – десь недалеко ще йшли бої, хоча ще три дні тому червоноармійці полишили їх село – фронт пересунувсь далі на схід, часто не забираючи вбитих, понівечену техніку, зброю, а по лісах та яругах ховались оточенці. Натомість в зайнятих населених пунктах з’являвся "новий порядок" з управою, сільським старостою та поліцаями. На кожному кроці - німецькі листівки українською мовою: "тим, хто ховатиме червоноармійців - розстріл, хто матиме зброю - розстріл…"
Хлопці вже пройшли більшу частину шляху, милуючись стиглим житом, що так і прохало милості косарів, аж раптом попереду, з яру, почувся гуркіт авто, і перед їх очима, немов примара, з’явились фашисти - вгодовані, вибриті, з автоматами в руках, а з кабіни виглядає молодий німецький офіцер і ламаною російською запитує з наголосом на передостанньому складі:
- "Это Писароовка ?".
- Так,- сказали хлопці,- і, насупившись, ледве переступаючи ногами від переляку, пішли далі.
Так мовчки дійшли аж до хутора, вівці лежали в сараї, а навколо нього, та пастушої хати порозкидано сила-силенна всякої армійської амуніції: ящики з-під снарядів, солдатські каски, гільзи, казанки тощо. Дитяча допитливість змусила хлопців заглянути й у хату - там нікого не було, тільки сліди перебування тут багатьох людей. Повернулись вже вийти, як почули стогін, який йшов з кутка, де стояв піл (пращур сучасного ліжка). Дивляться, а з під-нього стирчать кирзові чоботи. Потягли обережно, і на світ Божий показався чоловік, неголений, блідий, з пересохлими від спраги губами. На спині, на пів-гімнастерки, зашкарубла кров.
- Як звуть, - запитали, - і чи давно тут?
- Три дні, - у відповідь, - а звуть Іваном. - І попрохав безсило, - Води…
Швидко знайшли каску, витягли з криниці води, напоїли, наказали чекати, і погнали овець додому, щоб якнайскоріше поділитись з мамою новиною.
Пелагія Василівна мовчки вислухала хлопців, зітхнула і сказала, щоб чекали її в хаті, а сама пішла до фельдшерки Золотарьової Фені Григорівни, щоб порадитись, як бути далі. Вирішили, як смеркатиме, привезти пораненого воїна до села. Так і зробили. Хлопцям дали йоду, бинтів, покликали ще двох дівчат та юнака, наклали харчів і наказали їхати іншою дорогою, степом, через толоку. Взяли й візок з двома ручками.
Приїхали до хутора, а солдата в хаті немає, знайшли аж на горищі, лежить непритомний. Обмили, перев’язали, нагодували і затемна привезли до Писарівки. Поселили на бригаді, заховали в сіні, поклали запас харчів. Поруч з бригадою жила Приголовкіна Євдокія Григорівна, мала вона також сина на фронті, й також Івана - не витримало материнське серце, не побоялась забрати пораненого до хати. Все село вже знало про бійця-червоноармійця і що він ніякий їй не родич, але для сторонніх він був племінником з Донбасу.
Старостою села писаряни обрали Протасова Якова Михайловича, авторитетного в селі чоловіка - знали, не дасть образити нікого, захистить перед німцями, а ось в поліцаї пішло добровільно двоє місцевих братів Петро та Тишко Пивовари, їх ніхто також не боявся – ті навіть попереджали, коли треба було сховати Івана. Лютував тільки старший поліцай, не з місцевих, а із кримінальних злочинців, не знали навіть його прізвища, приховував, тому й нарекли його Іваном Ізвергом.
Так прожили і всю окупацію. Повністю підлікували бійця, та так, що він міг вже йти воювати. І фронт вже близько, і радісно стало людям, що скоро звільнять їх від супостата. А тут, коли у полі кукурудзу в мороз ламали, помітив Альоша Буйнов примерзлий до кукурудзиння папірець. Сховав на груди, а коли прийшов додому, зі сльозами читали радянську листівку. Назавжди запам’ятав її зміст: "Дорогі товариші, тримайтесь, ми вас скоро звільнимо" і підпис: "Політвідділ Сталінградського фронту".
Покохала Івана Журавльова, (так було його прізвище), писарівська дівчина Ганнуся Єфремова, з замиранням чекала тієї хвилини, коли піде її Іванко знову на фронт, не хотілося розлучатися, але у серці була гордість за те, що той не буде ховатись за спідниці, а піде бити ненависного ворога.
У січні 1943 року, коли вже палало кілька днів зарево над Новопсковом, а фашисти намилили п’яти, заарештував поліцай Іван Ізверг Івана Журавльова та й повіз у невідомому напрямку. Ледве розум не втратила Ганнуся, але недалеко втекли поліцаї - перехопили їх радянські бійці та й Івана у них відбили. Цей випадок добре описав військовий журналіст, відомий український письменник Іван Ле, який приїздив до Золотарьової Фені Григорівни на блискучому ЗІМі і все розпитував, що і як…І вийшло з- під пера майстра блискуче оповідання "Іван та Ганнуся". Довго вирізку з ним берегли і читали в селі, доки "не зачитали".
Загинув, не дожив до Перемоги Іван Журавльов, засудили на 15 років таборів поліцаїв, і ніхто їх більше не бачив, як не прохали односельці не карати старосту, але дали йому 10 років, потім зменшили термін ув’язнення і доживав він віку у своєму селі, адже не боявся людям у очі глянути – не було за ним "гріхів" проти писарян. Приїжджала після війни до Приголовкіної Євдокії мати Івана аж з Тули, щоб подякувати за сина…
Після звільнення району життя пішло стрімко. Треба було вирощувати хліб для фронту, відбудовувати колгоспи, і мало хто думав про якісь нагороди, подяки за свої буденні, як здавалось під час війни, а з огляду на них через десятки літ, героїчні вчинки.
І тільки через двадцять п’ять років кинулась влада збирати інформацію по всій Україні про людей, які рятували поранених, і розповів голові сільради Олексій Мефодійович Буйнов про цей випадок, і засвідчили його своїми підписами односельці Іван Павлович Філімонов та Груня Олексіївна Травіна. Ось тоді і нагородили Олексія Мефодійовича медаллю "За відвагу" з приписом: "За участь у партизанському русі". Посвідчення партизана отримала тоді і Приголовкіна Євдокія Григорівна та інші рятівники червоноармійця Івана Журавльова.
Сьогодні на грудях у партизана О. М. Буйнова сяють вже три нагороди - до радянської додались ще дві, вже за часів незалежності: "Орден Мужності" та знак "Партизан України". Так Батьківщина відзначила справжній вчинок справжнього її громадянина.
В. КОЗЛОВ.
|
