По різному складалися долі юнаків та дівчат - уродженців Новопсковщини в роки війни: одні не повернулись з фронта, інші потрапили в неволю в якості "остарбайтерів", інші, відвоювавши, піднімали зруйноване війною народне господарство, а в старості щасливо доживали віку в оточенні онуків… А скільки наших земляків розкидано по білому світові? І доля кожного - то неповторна розповідь із своїми злетами, падіннями, гарним і не дуже, щасливим і трагічним. Жодному найталановитішому письменникові не написати таку книгу, де передається все те, що винесли наші люди на своїх плечах, жодному фантасту не придумати сюжет роману який би міг позмагатись із життям. Про долі та життя одних ми дізнаємось з їх розповідей, про долі інших - від їх родичів, треті мовчки відходять з життя, так і не поділившись розповіддю про своє стражденне минуле. Бо нікому… І добре, якщо їх пам’ятають люди, з якими вони зустрічались життєвими дорогами і розкажуть людям. Одним з таких, хто переймався долею своїх однополчан і після війни був і командир 10-ї застави 94 прикордонного загону на Прикарпатті Паджев Михайло Григорович, який на схилі свого життя написав книгу під назвою "Через всю війну", і яка витримала три видання у "Політвидаві"(останнє 1983 р.). Він серед рядків цієї книги згадує і нашу землячку, уродженку нашого району Валентину Сергіївну Ковальову, яка ще в 1940 році після закінчення Харківського педагогічного училища за рознарядкою партії та уряду потрапила на роботу до села Матково, Боринського р-ну Львівської області. Село це було біля підніжжя гір, на яких знаходилась 10 застава. Після початку війни, вже 24 червня 1941 року вона з іншими вчительками прийшла на заставу і попрохала зарахувати її санітаркою в прикордонний загін. Перший бій застава прийняла біля міста Стрий (було наказано туди відійти), а потім, коли ворог був вже біля Львова та Мінська, отримали безглуздий наказ - зайняти старе місце на кордоні. З боями цей прикордонний загін відступав теренями України, і під час кожного бою молоді вчительки допомагали пораненим. Вже біля Києва у липні 1941 року дівчатам було наказано покинути загін (вони не були військовозобов’язаними) і повертатись додому. І хоча ці мужні жінки воювали лише місяць, командир загону тривалий час після війни розшукував їх без успіху. Щодо нашої землячки він давав запит і в Новопсковський паспортний стіл, і в обласне адресне бюро. Але отримав лише скупу відповідь: "Повідомляємо, що громадянка Ковальова Валентина Сергіївна, 1918 року народження, на території району не мешкає. В 1945 році вона працювала вчителькою в школі с. Березівки всього 4 місяці, після чого виїхала у невідомому напрямку". І лише після багатьох років пошуків автор книги знайшов Валентину Сергіївну в одному з радгоспів на Волині, де вона мала родину та синів. На жаль, нам, землякам, про цю мужню жінку більш нічого не відомо. Можливо, хтось з її учнів у Березівці пригадає і розповість нам про неї. Добре було б, якщо й збереглося б фото В. С. Ковальової. В. КОЗЛОВ.
Категория: История края |
Просмотров: 698 |
Добавил: Nadejda
| Рейтинг: 0.0/0 |
