(Закінчення. Початок в №12, від 19 березня 2010р.) Ось вже від Перемишлянського лісу показується голова колони. Першими йдуть кілька танків, а далі бронетранспортери, тісно понапихані піхотою. Зчинилася метушня і в селі. Звідти, майже до Обрізної дороги почали бігти піхотинці і поспіхом будувати снігову стіну для маскування. Вони займали оборону. Тим часом Токарєв, змінивши молоденького навідника, сам почав ловити передній танк у панораму. Німці їх ще не виявили, і він поспішає максимально використати фактор раптовості. Ледь головний танк, об’їжджаючи якусь видиму йому перепону, підставив борт – різко лунає перший гарматний постріл. Танк миттєво спалахує. Зупиняється вся колона. Токарєв посилає другий снаряд у висвітлений палаючим танком бронетранспортер. Німці приходять до тями. Танки і бронетранспортери розгортаються фронтом і добавляють швидкості. Гармата стріляє із максимально можливою швидкістю, але ж відстань мізерна, і німці вриваються на вогневу сміливців. Спалахує коротка. запекла рукопашна. Лавина атакуючих, ховаючись за танки та бронетранспортери, кидається до села. Але, нарвавшись на щільний вогонь батареї, розташованої на східній околиці села, знову відкочується за горизонт. Група Чоботарьова в ту ніч розквартирувалась в садибі діда Кореня, на самісінькій околиці села. Схопилась відразу після першого пострілу гармати. Миттєво одяглась і вискочила на подвір’я. Почули команду рухатись до дороги. Дідур схопив ручного кулемета, Шикунов просто на оберемок наклав дисків до нього і, шурхаючи в заметах по коліна, кинулись до кінця городу. Там біля загати залягли, бо перший ланцюг атакуючих вже чітко позначався на сніжному полі. Запеклий бій точився до ранку. Доки до захопленої раптово дивізії не прибув танковий десант. Та кінця того бою Чоботарьов уже не бачив. Його непритомного потяг на подвір’я Кореня і сам тяжкопоранений Дідур. За кілька хвилин після цього він загинув. Останнім цей бій став і для лейтенанта Арона Львовича Бельпельмона, молодшого лейтенанта Олександра Семеновича В’юнкова, воєнфельдшера Іллі Миколайовича Коршунова, лейтенанта Олександра Трохимовича Скобкова, старшого політрука Володимира Семеновича Зака, рядових Трохима Кіндратовича Іващенка, Івана Архиповича Бурикіна, Костянтина Галактіоновича Орлова, Івана Олексійовича Макарова, Володимира Степановича Тихонова, Миколи Миколайовича Шикунова, Петра Митрофановича Сидорова, Самуїла Моїсейовича Торбана, Євгена Сергійовича Орловського, лейтенантів Івана Івановича Токарєва, Бориса Павловича Андрєєва та дев’ятьох поки невідомих героїв. Коли ті, хто залишився живими, прийшли на останню вогневу Токарєва, навіть у непохитних відчайдухів захолола кров. Сніг навколо гармати був витоптаний і суцільно залитий кров’ю. Токарєв та семеро гармашів лежали навколо гармати понівеченими. Фашисти порозбивали їм прикладами голови, багнетами повиколювали Токарєву очі та повідрізали вуха. А неподалік, біля степової дороги штабелем лежало аж 30 німецьких трупів. Ось так дорого продали власні життя артилеристи. Вони згоріли в короткому бою, але залишилися для прийдешніх поколінь взірцем мужності і вірності присязі Батьківщині та бойовому братерству. Адже коли б вони проґавили колону і першими не стали на її шляху, фашистам обов’язково вдався б їхній задум – раптово нанесеним ударом знищити штаб 172-ї сд, оточити і знищити передові її частини, що прорвались в Білокуракінський район. Доля ж самих героїв і до сьогодні залишається непривітною. Крім Токарєва, як не прагнув, імен забитих артилеристів встановити не вдалося. Бо через два місяці дивізія таки потрапила в оточення біля містечка Барвенкове Харківської області, була розбита, і штабісти знищили основну документацію за період з 1 січня по 1 квітня 1943 року. Але справі хоча б частково можна зарадити. Відоме останнє місце бою артилеристів і стоїть воно на показному звороті автотраси Новопсков-Білокуракіне. Паралельно з нею пролягає вулиця Вокзальна, названа так якимсь дотепником на посміх. Це трапилося ще в позаминулому віці, коли поверх південно-східної околиці Макартетине почав будуватись хутір Єлизаветівка – в основному на території нинішнього саду. Цей хутірець обозначений на волосній карті 1904 року. Макартетяни вороже ставилися до переселенців і говорили, що вони всілися, мов перекупка на вокзалі. Ця «назва» згодом витіснила «Єлисаветівку» та так і припало ім’я-посміховисько до найвищої південної околиці села. Чому б її не перейменувати на вулицю Токарєва або Артилеристів, і таким чином увічнити подвиг воїнів, які своїми життями заплатили за свободу степовиків. Доля Чоботарьова виявилася щасливішою. Хоч його рідня й одержала «похоронку» після того бою, але він вижив. Після війни кілька разів приїздив з Оренбурзької області, де служив старшиною в льотному училищі, яке в свій час закінчив перший космонавт Юрій Гагарін. Йому було присвоєне звання «Почесний громадянин Макартетине». В різні періоди навідувались до села колишній командир 388-го сп підполковник Трусов, командир батареї Насвіт, Сергієнко, Гостяєв, комісар Попов, чимало ветеранів 172-ї сд. Побували на могилі чоловіка і батька –– дружина і доньки Токарєва, сестри і мати Орлови, доньки Макарова та Торбана, сини Шикунова і Тихонова. І завжди макартетяни приймали їх як рідних. Та рани війни і невблаганний плин часу вже звели ветеранів у могили. Найжорстокіші бої в нашому краї довелось витримати 267-й сд. Адже саме їй довелося штурмом брати сильні укріплені вузли оборони в Новорозсоші, Новопскові, Заайдарівці та Осинове. Причому 103 танкова бригада, що мала допомогти піхотинцям, застрягла в снігах і прийшла в район, коли 267 сд вже визволила названі населені пункти. А як це було – надамо слово архівним документам. 267 сд 2-го формування на висхідні рубежі перед кидком на Україну прийшла під командуванням полковника Віктора Опанасовича Герасимова. Начальником штабу був підполковник Павло Васильович Мороз. Заступником командира з політико-виховної роботи – старший батальйонний комісар Олександр Васильович Полухін. В складі дивізії були 844-й стрілецький полк – командир Євген Гаврилович Ращупкін, 848-го – тимчасово виконуючий обов’язки командира майор Петро Андрійович Соколов. Дивізія була знекровлена в попередніх боях, про що свідчить рапорт командиру 15 стрілецького корпусу: «Доповідаю, що за станом на 5.01.43р. всі частини дивізії очищені від тилових служб. Разом з поповненням стали в стрій. Змінити їздових санітарів та писарів жінками поки що не вдалося. Чисельність доведена 844 сп – до 1144 чоловіки, 846 – 1143 чоловіки, 846 та 848 стрілецькі полки переформовані до двохбатальйонного складу». (ЦАМО, Фонд. 1558, опис 1, справа 1, аркуш 16) З цього рапорту бачимо, що чисельність полків була значно меншою від воєнного розпису. А нам настав час навести зміст документу, котрий свідчитиме про визволення Новопсковщини. В ньому говориться: - Начальнику штабу 15-го стрілецького корпусу. Оперативне зведення №0022/ОП штабу 267-ї сд 10.00 23.01.43р. Донцівка. 1. Противник внаслідок нашого наступу чинить слабий опір, відступаючи у південно-західний напрямок через села Писарівку, Риб’янцеве, Закотне. 2. Частини дивізії до 7.30 22.01.43р. повністю очистили від противника Новопсков і до 9.30 вийшли на нові висхідні рубежі. 3. Втрати та трофеї підраховуються. 4. Окремий учбовий батальйон в резерві командира дивізії в Донцівці. 5. Зв’язок з частинами телефоном та кіньми. 6. Командний пункт дивізії з 12.00 переноситься в Заайдарівку. 7. Весь напрямок руху – на Целуйкове і Заїківку Білокуракінського району. (ЦАМО. Фонд 1558. опис1, справа 15, аркуш 85) В. ГУРСЬКИЙ. Фото з архіву автора. На знімку: Іван Ваніфатієвич Чоботарьов на місці останнього поля бою на околиці с. Макартетине з учнями місцевої школи. Нині покійний. Похований в Оренбурзі. На знімку: син полеглого в Макартетиному лейтенанта Володимира Зака – Абрам Володимирович Зак з мамою Софією в 1960 році біля другої Братської могили на центральній площі села. Ветеран міста Києва. На листи більше не відповідають. На знімку: найпершою на місце загибелі синочка – Костянтина Галактіоновича – приїхали його мама Марія Миколаївна з доньками Оленкою та Валентиною (з Тамбова і Москви). Вони проплакали всю ніч біля братської могили разом з макартетинськими жінками. Марія Миколаївна незабаром померла, а невдовзі після неї і старша донька Валентина. Оленка приїжджала ще. Нині теж покійна. Марія Миколаївна була єдиною російською жінкою, яка навідала загиблого сина. Перша зліва поряд з нею вчителька Макартетинської восьмирічки Лідія Григорівна Шульга, яка підтримувала з родичами загиблих листування.
Категория: История края |
Просмотров: 794 |
Добавил: Nadejda
| Рейтинг: 0.0/0 |
