Переді мною рукопис непересічної людини нашого краю Стефана Григоровича Попова, уродженця і мешканця Новопсковщини, землі, звідки вийшло та виросло багато цікавих та талановитих людей. Вкотре читаю рядки, написані цим чоловіком, на долю котрого випало немало випробувань та важких років. На 130 сторінках, написаних дрібним шрифтом, розміщено стільки інформації, скільки не може вміститись в багатотомні видання про сучасну історію України, це виключно автобіографічний нарис про Новопсков та його мешканців. Втрачене коріння багатьох родин новопсковців, які читатимуть рядки його рукопису, може бути відновлене та встановлене завдяки цьому скромному та роботящому чолов’язі. Народився Стефан Григорович 9 грудня 1897 року. У буремному 1917 році був обраний головою Осинівського волосного революційного комітету, де пропрацював до 12 березня 1919 року. У лютому 1919 року він був обраний делегатом Старобільського повітового з’їзду Рад, а через місяць - делегатом від Осинівської волості на третій Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові. Потім війна з білогвардійцями, активне життя за часів будівництва соціалістичної радянської держави, і знову війна з фашистами. Окупацію він пережив вже немолодою людиною, після звільнення району стає начальником райшляхрембудуправління. За його керівництвом у воєнні роки відбудовували у районі мости, шляхи, греблі, і вже у червні 1943 року наказом Величка, начальника обласного статистичного управління, Стефан Григорович розпочинає працювати районним інспектором ЦСУ. Чоловіку було майже 50 років… Його професійна прискіпливість до деталей, чисел та дат дозволила з найбільшою точністю висвітлити життя багатьох поколінь новопсковців впродовж півстоліття, адже починається його нарис дитячими спогадами у травні 1902 року, а закінчується повоєнними сороковими роками 20-го століття. Цей рукопис заслуговує на вічне життя та публікацію в повному обсязі. Можливо, знайдуться колись люди, щоб спонсорувати друк книжки С. Г. Попова окремим виданням, але й той факт, що незалежна районна газета ”Новопсковщина” погодилась впродовж 2010-го року знайомити читачів з думками та спогадами славетного земляка, скромної людини, котру до сих пір пам’ятають сусіди та старожили району, його родичі, які зберігають рукописи фото та мапи, намальовані від руки, та його щирість та доброту в ставленні до людей, є визначною подією сучасності. Газета ”Перемога” ще в 1995 році, завдяки журналісту-краєзнавцю В. А. Гурському друкувала цикл сторінок з цього рукопису, але це був вибірковий матеріал, доволі скорочений, його ж вартість, мені здається, є в цілісності, без котрої не можна скласти загальну картину життя в Новопскові, показану автором. Тож читайте, думайте і насолоджуйтесь від прочитаного…
С. Г. ПОПОВ «ПІЗНАННЯ СВІТУ» Травень 1902 року. Мені йшов п’ятий рік. Через вікно, з напівзачиненою затулкою до хати пробивалось ледь помітне сіре світло. В хаті було ще майже темно, коли крізь сон, почувши метушню та рип і грюк дверей, я зістрибнув додолу з полу, на якому ми спали удвох з Миколою. Крізь сутінок мені було видно, як через поріг до хатини, тримаючи в руках хлібину, щербатий глечик з сіллю та чисто випрану ганчірку, у велику хату зайшла мати. Вона була боса, на голові - темненька хустинка, одягнута у стареньку запаску і підперезана великим красним поясом з кумачевим гаманом і прив’язаним на ремінці ключем від скрині. Полотняна сорочка з блакитною стрічкою в петличках тонкого пруга комірця із вуставками, що вільно облягали її похилі плечі, була з широкими й засуканими вище ліктя рукавами. Із заклопотаним обличчям мати зупинилась біля столу, випроставши руки, одірвала од ганчірки білий клаптик, всипала на нього жменю солі, зав’язала вузликом і аж тоді хлібину та вузлик з сіллю поклала до мішка, що лежав на лаві. Хутко обернувшись, відчинила мисник і дістала батькову сопілку, обережно згорнула її в чисту ганчірку і теж поклала у мішок. Потім зняла з кілка батькову велику сіру свитку, взяла на руки ладно загорнутий мішок і пішла на двір. Услід за матір’ю я вибіг з хати, і вже з присінок побачив, що в дворі вже стоять запряжені у гарбу воли, а біля них, щось лаштує батько. Він вище середнього зросту, стрункий та жвавий. Чоло його ледь смагляве, ніс рівний, з ледь помітною горбинкою, обличчя обрамлене чорними негустими бровами, борідкою та вусами, з карими, завжди усміхненими очима, завжди було добрим. Він завжди був лагідним до людей та чепурним: його голова з копицею чорного з просіддю волосся підстрижена в кружок. На голові – капелюх, на плечах - полотняна сорочка, вбрана в широкі полотняні шаровари, які рясно повисали на куконні обмотки онуч, увитих ремінними волоками від черевиків. Черевики, як і волоки, були завжди змащені чистим дьогтем. Загорнутий у свиту мішок мати влаштувала на гарбі, а батько обходив свій поїзд, придирливо оглядаючи і мацаючи все руками: дерев’яні осі, колеса, чеки, люшні й каблучки, чи бодай не вилізе шворінь. Біля ярма дивився, чи не потерлися натягачі на снозках і привій біля кільця, чи не наломилась ще притика, чи не погнулися занози та як підтягнуті волам підгорля. У волів всі ратиці оглянув і подививсь на очі, чи не тече, бодай сльоза. Поправив і прилигав налигач, а потім все мовчки улаштував на гарбі. У задку гарби, з похилом у борозенний бік, прив’язав до верхнього полудрабка й ручиці дерев’яні вила, граблі та косу. На підтоках, біля заднього оплона встановив з квачем мазницю й прив’язав до нижнього полудрабка та й ручиці. Посередині драбини на підручній стороні до нижнього полудрабка прив’язав брусницю і в ню поклав піску, молоток, коваленку та брус. Зав’язку од мішка (що з хлібом) продів поза-щаблем і полудрабком, а потім їх вже зав’язав. До верхнього полудрабка й люшні в задку з лівого боку гарби ув’язав баклаг з водою. - Ну, все що треба, - ні до кого не звертаючись, прошепотів батько. А згодом: - ох, бракує великої бичови та відра для поля, а місце їм ось тут, - показав рукою на верхній полудрабок підрушнього боку посередині гарби, й тим часом зняв з передньої люшні батіг з двома китицями і довгим четвериком і наконечником, закріпленими на вишневе пужало, який повісив на плече. Аж тоді я зрозумів, що батько їде на поле, де ще я не був ніколи. І в мене випало таке велике бажання поїхати з батьком на поле, що я з присінок, де сидів до того непоміченим, здається не крикнув, а тільки видихнув: -І я поїду! - А ти чого тут? - загриміла мати, що стояла поблизу гарби, - Йди у хату та лягай спи, а то я тебе поїду! І куди б його лиха личина понесла в одній сорочці без одежі! Ач, який! Це було безперечно, і я заплакав. І вп’єть до батька: - Візьміть, батю! Батько поглянув на матір, потім на мене, і промовив, ніби наказуючи: - Нехай їде. Сідай, хлопче! – І показав рукою в бік гарби. Я вмощуюсь на гарбі, та все якось було незручно: то спала шлейка з плеча й починають зсовуватись штанці, то повиснуть босі ноги з гарби, або даве дошка.Та ось мати біжить з хати, та до батька: - Візьми хоч мою куцину, може дощ піде, або ночувати прийдеться, закутаєш дитину. Тоді до мене: - А ти, синок, сідай на свитку, хліб, дивись, не подави, та щоб під колесо не попав. На, ось, хоч в дорозі поїси, - і подала окраєць хліба, - а як їстимеш, лоба перехрести. - Ну, стара, годі вже, - одчиняй ворота, нам їхати пора, промовив батько, що стояв біля ярма і, знявши капелюх, перехрестився. Потім взяв з ярма налигач в ліву руку, а в праву взяв батога з плеча, махнув ним над волами, і не сказав, а прогримів: - Цабе, соб, сірі! І повів їх за налигач. - А ти, синок, держись за щаблі, щоб, гляди, не випав, ще сліз мені наробиш. -Ні, батьку, не впаду,- бадьоро відповів я. А мати вже стояла біля відчинених воріт, придержуючи одну ворітницю, яка хилилася. Вже на воротях батько, не зупиняючи волів, оддав матері останні розпорядження: - Ти, Горпино, зараз же збуди Миколу, нехай він оце ранком на вигоні овечок попасе. Та й сама глянь, щоб він бува у шкоду не пустив. - Не хвилюйся, Гришу, - відказала мати, - гляди хлопця, - і посварила мене пальцем. Коли ми їхали з двору, вже розвиднилось, і от-от сонце зійде. Мати ще стояла на воротях, як раптом з двору вибіг наш Вовчок. Я враз його покликав. - Не треба, хлопче, собаку привчати бігти за возом, ще хвоста хтось відрубає. Нехай дім глядить… Підготував В. КОЗЛОВ. На знімку: на таких волах їздили наші пращури. Далі буде.
ЧАРІВНА ТОПОНІМІКА КРАЮ (Закінчення. Початок в №№15, 16, 2010р.) Інша справа з лісом Табунчики. В його назві відлуння давно відмерлої в краї професії, що була у наших предків у великій пошані. Адже вона пов’язана з розвитком конярства. І майстер правити табунами серед козаків мав велику вагу в козацькій громаді, бо безпосередньо впливав на мобільність та силу козацького бойового підрозділу. Адже кожен козак повинен був мати щонайменше двох бойових коней. І чим вони були баскіші та витриваліші, тим спокійніше почувався козак в поході та бою. Отож, свою безпеку будь-кому не довіряв. Не дарма ж старший табунщик обов’язково значився серед старшин сотні. А раз так, то й привілеї мав відповідні. І найвірогідніше, що найкращими коневодами в селі були представники древнього роду Овчаренків. Бо ще не так давно мали «вуличне » прізвище Табунщиків. А в «Табунчуків» їх «перейменували» для зручності вимови. Цікаві факти сховалися і за назвою одного з закутків села – Парня. Бо походять ці назви від слова «парити». Але не любителів крутого пару в лазнях, а протесаних берестових брусів, з яких загинали ободи на дерев’яні колеса. Адже після пропарювання за певною технологією (цим займалися майстри самородки, які передавали свої секрети лише родичам), жилавий берест не ламався під час скручування в «бублик» і не коловся впродовж та добре тримав шпиці. З цих причин і «колодку» до колеса теж виточували з береста. А вже на шпиці йщли бруски з чистого стовбура ясеня. Бо ясень добре тримав «сторчовий» удар і не ламався та не розколювався навіть тоді, коли добре навантажений віз йшов вибоїстою дорогою. Осі колись теж були дерев’яними. І, найчастіше, виточувались теж з береста. Інколи з акації та ще з дуба. Знизу на вісь прилаштовували металеву пластину, щоб зменшити опір тертя між віссю та колодкою і захистити вісь від передчасного зношування. Звалась та пластина «підвіском» - бо лежала під віссю. Потім це слово ретрансформувалось на «підтисок». Та ще й набуло подвійного значення. Бо господині часто нарікали господарям, що в них ножі поробились тупі, мов підтиски. З сказаного не важко зробити висновок, що Парнюватий був багатий на берестки і колісники влаштовували парню просто в лісі, щоб зекономити на перевезенні сировини та палива. А слава про закотянських колісників линула далеко. І їхні колеса на ярмарках розкуповувалия першочергово. В підніжжі Плоскенького та Парнюватого на початку двадцятих років минулого століття виходці з Закотного заснували хутір. І проіснував він до 1939 року, як окрема бригада. Звали його в народі Собачим. Бо в кожному дворі цих друзів людини було по зграї. Тирмали для відлякування хижаків, що наполегливо прагнули поживитись домашньою худобою та птицею. Потім там ще довго існував літній табір для худоби. Таким чином повно використовувались віддалені пасовиська і збільшувалося виробництво тваринницької продукції на дешевих кормах. А за вершинами Плоского та Брянського до самої межі з білокуракінським районом величезне поле з незапам’ятних часів називається Москаликом. З цієї назви не важко здогадатись, що саме тут нарізались паї переселенцям з Росії. Адже всі ближні до села поля були вже розпайовані між корінними закотянами і відступитись від них старих господарів не міг змусити ніхто. Нарешті, неподалік від бази відпочинку газівників по пружистих схилах прихистили ся давньовічні природні гайки багаті на джерела – Водяна, Шмалена (бо колись горіла) та Кирелеєва. В Кирилеєвій з незапам’ятних часів у великій кількості водяться гадюки та вужі. Тому люди і навіть худоба обходять його подалі. Але не лише цим природним рептильникам відомі закотянські ліси. Це зручний ореол мешкання таких цікавих супутників людини як лось, вепри, косулі та дрібні представники фауни – зайці, дрофи, куріпки, а мисливці переселилили сюди навіть байбаків та фазанів. На жаль, не бракує й вовків та лисиць, які постійно завдають шкоди мисливському господарству. Але ще більшої шкоди йому в останні роки завдали двоногі дичекрадці, озброєні всюдихідними авто та досконалою зброєю. Як наслідок поголів’я лосів різко скоротилося, вепрів та косуль теж рідко зустрінете. Зате вовків, лисиць та собак схрещених з вовками стало так багато, що вони вже завдають шкоди навіть гуртам свійських тварин. Та боротись з ними вітоді. Як наші угіддя відписали Старобільському лісомисливському господарству, стало нікому. І якщо нове керівництво району не візьме під свій захист чудові угіддя для множення братів наших менших, то їхні внуки згаданих корисних звірів в природі вже не побачать. Оце написав про те, що відбилося в пам’яті від розповідей світлої пам’яті батька (1883 року народження) та древніх односельчан, що вже давно полинули за вічну межу, і подумав – чи не зайву роботу зробив. Та думаю, вірно вчинив. Бо вже відходить за вічну межу й моє, найстарше, покоління. І далеко не всі відомі нам топонімічні імена визначних відміток на місцевості перейшли в генетичну пам'ять навіть наших ближніх наступників. Значить вони просто відімруть і не говоритимуть до нащадків мовою історичної правди. Значить, всохне якась часточка кореня генетичної пам’яті краян. І поступово стане рідний край прохожим двором, за яким його майбутні господарі і жалкувати перестануть. А цього припуститися не маємо ні в якому разі. Федосій Петрович БУРЯК, ветеран бойових дій та праці села Закотне. Підготував до друку В. Д.
Категория: История края |
Просмотров: 916 |
Добавил: Nadejda
| Рейтинг: 5.0/1 |
