Протоієрей Микола Гаврилович Павлов-Сільванський був непересічною людиною і правив службу в Осинівській Свято-Успенській церкві з 1847 по 1854 рік. Тут він записував народні пісні, писав етнографічні нариси, оповідання, збирав старовинні монети. Він товаришував з Пантелеймоном Кулішем, співпрацював з ним, навіть друкувався в двотомовому виданні ”Записки о Южной Руси” (1853 р.) та в ”Киевской старине” (1884 р. т.9), яку редагував Куліш.
Якщо у першому виданні він під псевдонімом Лісовик друкує етнографічний нарис ”Похороны, списанные со слов поселянина в Харьковской губернии”, то в другому він за підписом Павлов, протоиерей, друкує твір під назвою ”Из воспоминаний священника о жизни и службе в военном поселении”. Він добре знав цю тему, адже саме на роки його служіння в Осинове і припадають роки перебування Псковського кірасирського полку в Ново-Пскові.
Мені вдалось розшукати ”Записки о Южной Руси”, прочитати цей твір і навіть здивуватись, що за півтора століття обряд поховання так мало змінився. Навіть мова все та ж, щира українська, хіба що чистіша за нинішню, в якій побільшало русизмів. Нехай почитають ”радетели двоязычия” і переконаються, що ті слова, які повертаються до нас в ужиток, вже існували і сто і двісті років тому на наших слобожанських землях, і ніякі вони не полонізми, а геть генетично наші, рідні, але тільки призабуті кількома поколіннями земляків.
Про те, що ці рядки писались саме в наших краях, говорять і прізвища селян: Недогон, Солодкий та інші. А десь в російських архівах ще лежать рукописи збірки народних пісень, записаних в селі Осинове і відправлених до Руського географічного товариства в Санкт-Петербурзі в 1854 році, де тоді працював його старший син Павло.
Сьогодні ми друкуємо невеликий уривок автора про обряд поховання в слободі Осиновій, і щиро надіємось, що незабаром дістанемо саме той примірник ”Киевской старины”, де саме друкувався священник і обов’язково запропонуємо вам.
”Похороны, списанные со слов поселянина в Харьковской губернии”(уривок)
…З кладовища панотець та весь мир прийшли до отцівського куреня поминати. А найбільшу нищу братію покійний панотець велів годувати. Спасибі жіночкам, на городі розіклали вогнище, і всякої страви понаготовляли. Ми яловицю вбили, ягнят з п’ятеро зарізали, а по друге – мати то знали. Як проспівали со духи і вічню, стали за стіл сідати: панотець на покуті, старі жінки на лаві, а чоловіки на ослоні. Оце зараз куті з медом за царство покуштували, та все приговорюють : Царство небесне Прохору Семеновичу! Пером земля над ним! Нехай со святими спочиває, та й нас дожидає!
Я став підносити, кому по чарці, кому сити; а тітка Олена поставила пампушки, книші, паляниці; а пироги, то з сиром, то з начинкою, перед жодним на столі розкладені були; сметани поставили в мисочках скрізь по столові. Бабуся Мовчанка стояла на полу, та все з печі подає, кому чого треба; а піч, сказано, вся пирогами та паляницями закладена була.
І на другий стіл, котрий біля порога, (посідали люди, котрі копали яму і гріб несли, - їм і полотно роздали, на котрому опускали домовину)… так на той стіл після сього і пироги і страву все таки тітка (дай, Боже, їм здоров’я) почали давати галушки, перцем присипані, борщ, курятину, а на перший, перед панотцем – гуску печену, а до порога – баранину, свинину усе-таки тітка подають, та кланяються, та просять:”Годуйтесь таки, кормітесь таки, поминайте братіка”. (А мат из журби у хижці вже звалились). Після сього кашу молошну з перцем, усім одну, такав же, що масло зверху плаває, яблук з свого садка і меду стільників з десяток, покійного батька – трудового, білого, та хорошого – з самих роїв. При кончанії я поставив на стіл коливо, поклонивсь низенько та мовив:”Не погнівайтесь на більше, звиніте ради Христа, не посудіть; чим багаті, тим і раді.”.Отще раз проспівали со духи і вічню, коливом помянули та стали розходитись.
На сей случай і паніматка, як хворі не були, а вийшли і стали обділяти кожному, кому книш, кому паляницю; а я старцям сім кіп самими копійками роздав…
Підготував В. КОЗЛОВ.
|
