Мовне питання, яким ”підігрівають” той, чи інший електорат, не нове, воно гострим було й ще за царя, про що писала харківська газета ”Южный Край” ще сто років тому.(від 15 (28) жовтня 1909 року. В статті П. Калмикова було поставлене питання про захист української мови в Російській імперії, зокрема, про навчання в початковій школі українською мовою. Питання це мало розглядатись в 2-й Думі. Тоді в Думу було внесено законопроект, підписаний 37-ма членами Державної Думи. Законопроект здали до комісії з початкового навчання. Але комісія ”загинула” разом з самою 2-ю Думою, а після цього питання це більше не піднімалось. Автор пише, що «в цьому законі зацікавлений не один мільйон громадян. В Росії на сьогодні налічується 30 мільйонів малоросів і майже всі вони полишені права навчатись рідною мовою, тією, яку вони звикли чути з дитинства. Викладання з першого класу ведеться чужою, незрозумілою їм мовою». І продовжує: «селянство Полтавської, Київської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Чернігівської, Подольської, більшої частини Воронезької та південної частини Курської губерній у повсякденному житті вживають малоросійську мову від колиски до школи. У школі їх зустрічають російським ”Букварем” та російською мовою. Наслідком цього перші три шкільні роки витрачаються не для засвоєння початкових знань, а на навчання їх новій мові, якої поза стінами школи вони майже ніколи не чують». ”Російська мова – говорить доповідна записка до згадуваного вище проекту, - яка вивчається без допомоги розмовної мови, і після закінчення початкової школи, залишається незрозумілою для учнів. З даними перепису населення в Малоросії процент освіченості складає 21 відсоток, так як у Росії 36 відсотків. А в деяких губерніях, таких, як Волинське, освіченими є лише 9 відсотків населення. Ці числа кричать про духовне зубожіння малоросів, які колись дивували іноземців своєю культурністю та освіченістю. В 1768 році одна школа в Чернігівській губернії припадала на 746 душ населення, а в 1875 році (понад сто років потому) в тій же губернії, на одну школу припадало: 6730 душ”. Автор далі говорить, що ”нерідною мовою, малороси, немов Китайською стіною відрізані від прогресу і розвитку, мовне питання веде їх до духовного виродження і зубожіння”. Він навів приклад про те, як на справі ”дбають” про малоросів в сенсі освіти. Так, у Полтаві над міською школою імені Котляревського була розміщена вивіска з написом: ”Школа імені Котляревського”. Приїхав до Полтави з Києва попечитель пан Зілов і наказав у слові імені замінити десятиричне (і) восьмиричним (и). Після Зілова приїхав окружний інспектор Добровольський. Цей інспектор звернув увагу на м’який знак в слові Котляревського. У нього були більш енергійні заходи до ”хохляцької” вивіски: він наказав її зняти і замінити російською… Автор допису аж ніяк не міг второпати, чому в Державній Думі більше не піднімають цього питання, адже там багато депутатів малоросів. Тим самим вони б спокутували свій гріх перед краєм, який їх сюди делегував. І чим скоріше, тим краще… Чи не здається вам схожою ситуація сторічної давнини з нинішнім станом справ у Верховній Раді? Навіть навпаки, іде зворотний процес: ті надбання у мовній царині, що здобуті за роки незалежності, псевдопатріоти намагаються знівелювати і насадити нам знову чужинецьку мову, яка має знову бути першим кроком поневолення українського народу новою імперією. А без рідної мови ми маємо стати безсловесними, покірними рабами…Чи не так? В. КОЗЛОВ.
ПОЛЮВАННЯ НА НАЦІОНАЛІСТІВ Один відомий гуморист казав:»Коли мені стає сумно, а все смішне вже перечитав, я беру до рук яку-небудь районну газету – читаю і веселюся!» Тк і я, відкривши свіже число шанованої мною «Новопсковщини» (від 23.04.2010р.) натрапив на замітку «Извлекать из спора пользу» з віршем І. Кущова, які трохи розсмішили мене дивною логікою авторів. Кущов в своєму вірші закликає забути всі образи, бо якщо не забудемо, то ворог буде нас принижувати. А ще він пропонує покинути чи залишити нації. Хоча рідну російську мову готовий захищати. Але ж, як відомо, мова і нація – то одне ціле. Певно пропозиція «відкинути і забути» стосується тільки всього українського. Щодо замітки В. Антошук, то тут дуже відчувається політична кон’юнктура сьогодення. За стилем це нагадує радянські статті про українських буржуазних націоналістів, написані за наказом якогось «великого вождя». А ще після прочитаного згадуються слова поета: «Смеясь, он дерзко презирал земли чужой язык и нравы». А. В’їдливий.
