С. Г. ПОПОВ «ПІЗНАННЯ СВІТУ»
(Продовження, початок в № 17 від 23 квітня 2010 року)
- Ні, батьку, не впаду,- бадьоро відповів я.
А мати вже стояла біля відчинених воріт, придержуючи одну ворітницю, яка хилилася. Вже на воротях батько, не зупиняючи волів, оддав матері останні розпорядження:
- Ти, Горпино, зараз же збуди Миколу, нехай він оце ранком на вигоні овечок попасе. Та й сама глянь, щоб він бува у шкоду не пустив.
- Не хвилюйся, Гришу, - відказала мати, - гляди хлопця, - і посварила мене пальцем.
Коли ми їхали з двору, вже розвиднилось, і от-от сонце зійде. Мати ще стояла на воротях, як раптом з двору вибіг наш Вовчок. Я враз його покликав.
- Не треба, хлопче, собаку привчати бігти за возом, ще хвоста хтось відрубає. Нехай дім глядить…
Ми їхали поміж Шостів у напрямі до поля і нам назустріч піднімалось яскраво-червоне сонце. Потім у напрямі на нашу дорогу поїхали Загризівкою, де жили Бабкіни, Верховоди, Добродії, Могильні, Савченки та інші. В кінці Загризівки, батько, махнувши на дорогу, що йшла прямо в степ, сказав:
- Ото мала дорога і йде вона через Крутий яр до озера та Білого колодязя і далі на Шпилі в запольному клину і на оренду. А ми поїдемо направо понад планом, щоб виїхати до великої дороги, яка починається з Гарячого плану біля Барана Михайла. Повернувши вправо, біля Гапотченка Микифора, ми довго їхали – в праву руку - план, де жили Гапотченки, Биби та Верховоди, а вліво – вигін і далі видно степ.
Раптом батько повернув уліво, зупинив волів, закинув налигач на притику, вийняв з пазухи припас, скрутив козину ніжку, запалив, а потім сів у гарбу на передку і на війя поставив ноги.
Широка й довга ця дорога – Великою вона зветься. Нею оце і поїдемо, синок. Ліворуч, ото дивись,- промовив батько, не повертаючись до мене, й показуючи на два кургани на шпилі, – майдани. Давно вони насипані, колись тут, кажуть, орди калмиків та татар проходили. Вони все грабили, палили села, нищили людей та в полон брали, щоб в заморські краї продавати в неволю.
Майдан, у нас таких багато, вони є й далі в полі, ми там будемо їхати. Є й там, де маячить гамазія. І в селі їх щось, мабуть, більше десятка. Можливо, зручне тут було місце, де наша слобода стоїть – для укриття та захисту. Та так воно і є синок. Там он, справа, прямо та й зліва, як дивитися з відпілля, течуть річки Гайдарь і Кам’янка. Тоді вони були з болотними поймами та очеретами. А по той бік, праворуч по течії обох річок, он бачиш, кам’яні та крейдяні гори: Окраїнська, Осинівська, Пристін, Середня, Кам’яна та Бірчанська. Перші п’ять стоять за річкою Гайдарь, а за річкою Кам’янкою стоїть гора Бірчанська.
По всіх горах, та й за ними, стоять ліси: Осинівський, Крийничанський, Кам’яний. Там, на горі, є два ліси й нашої земельної общини – Довгий та Довгенький. А ще внизу, між горою і річкою Гайдарь, наш красень - Луг, з озерами багатими на рибу: Довге, Уступ та Каркачеве.
Всі ліси дубові. Ростуть в них, хоча й рідше, такі дерева: ясень, граб, кленок, бересток, в’язок, липа, яблуні і груші та й багато терну. На берегах річок і в поймах ото росте верба й лоза, багато осокорів і берестків.
Ото скрізь, де наша слобода, були озера і ліс стояв як дим. Отам, де зараз видно пісок, була сосна, сокори та верби. А весь четвертий бік села колись давно, як і тепер, був відкритий в чисте поле. Проте, були, колись, як і тепер, свої дороги. Он там, показав батько, де річка Кам’янка впадає в Гайдарь, переправи були колись. Тепер там стоять мости. Через Гайдарь – великий міст, а через Кам’янку – малий. Ото там і з’єднуються всі дороги звідусіль у великий вузол. А коли їхати чи йти од тих мостів, то вони, оті дороги, вели у всі краї: через Закам’янку, Осинову та Загайдарівку. А ведуть вони: в міста і слободи Росії – Ровеньки, Валуйки, Осколи, Олексіївку, Острогожське, Уразово, Розсош, Павловськ, Богучар, Бутурлінове, Вороніж і до залізниць Журавка та Кантемирівка. До Дону й Кубані в козацькі хутори станиці Катеринівки та Кущовки, до промислових міст та торгівельних центрів та портів Таганрог, Ростов, Нахічевань, Новоросійськ. На Біловодське до державних кінних заводів – Лимарівського, Деркульського, Олександрівського. На вугільні рудники – Сорокінські, Голубовські, на Лиху та Звєрєво. На Старобільськ, Лисичанськ та Бахмут. У Крим до моря. На Слов’янське, і до святих міст на Святі гори.
Одна з доріг, що виходе з Росії аж од Вороніжа і йде через мости і нашу слободу, а потім далі, он туди, по течії Гайдару аж до Старобільська, зветься Гетьманським Шляхом. Вона йде степом 40 верст. А отам, у Писарівці, од тієї дороги, здійшла друга. Зветься вона Нижньою і йде аж до Старобільська через села Риб’янцеве, Піски, Булавинівку, Проїжджу та Лиман, що їх розташовано по лівому березі Гайдару, паралельно Верхньому шляху, праворуч на 5-6 верст від нього. На правому березі Гайдару під горою навпроти Пісок розташовано Слободу Закотну, а між Писарівкою і Риб’янцевим на рівнині біля нижньої дороги стоїть жіночий монастир.
Так от, у Писарівці отой Великий шлях перетинає невеличка річка Студенок, яка бере свій початок у яру (Кирилівським він зветься) і впадає в Гайдарь за панським ото будинком, що ген блищить залізний дах на ньому. Там, між садом і балконом того дому на піщаній кручі Студенка до колін занурена в пісок, поклавши одну руку на живіт, а другу до голови, стоїть кам’яна баба. Пани кажуть, що то ”Скіфська баба” і давно якимись племенами, що там жили, була поставлена.
Через неї, оту кляту бабу, сумні пригоди були у кріпаків. Якось, в серцях, чи може з жартів, кріпаки взяли вночі та вимазали бабу дьогтем. Наступним днем кріпосниця помітила з балкона той конфуз, і щоб наказати, намагалась виявити винних кріпаків. Та при всіх погрозах так і не довідалась про них. Тому й звеліла одшмагати на конюшні через двох кріпаків третього. Дали по сто різок кожному.
Зараз у тому маєтку живе поміщиця Горбоконь. У другому маєтку з садком та ставком, оточеним кам’яним муром, живе поміщиця Мольгіна. Навпроти саду по лівий бік шляху розташоване сільце колишніх кріпаків кріпосника Аракіна, і те село й понині зветься Аракаушкою. А поруч – сільце пана Нікітіна і зветься воно Микитівкою. Лівіше, од цього боку Студенка, видніється будинок з маєтком німця Гранфельда. А по той бік Студенка в Писарівці маєтки братів німців Анатолія та Федора Робертовича Клевезаль. Перший з них мировий суддя. А другий, якийсь великий чин губернського присутствія в Харкові. Земля його межує з землями жіночого монастиря.
Там же, в Писарівці, вверх по течії річки, маєток власника млинів, просорушки та сукноваленьки. А на Гайдарі, в Осиновій, Слюсаря Євдокима Кузьмича. Далі, вверх по Студенку, сільце бувших кріпосників Головіних, які розорились. Через банк землю їх забрали Гранфельди, Слюсарі, Клевезалі та інші. А нащадки їх два брати та дві сестри зараз живуть у Закам’янці. Сестри, як дівиці, живуть на Красному плану у власній хаті і кантуються з п’яти десятин землі та двох десятин лугу, що за ними збереглися. А брати проживають на квартирах порізно, і ні землі, ні лугу не мають. Веніамін живе та промишляє шорництвом - в’яже сідла, хомути та різну кінську збрую. Він одинак і зроду не одружувався. Другий, Валеріан, сімейний. Оженився на селянці, має семеро дітей, живе з слюсарства та полювання. Всі вони, як бувші колись пани кріпосники, якісь дивні.
Підготував В. КОЗЛОВ.
Далі буде.
ВИВЧЕННЯ ТВАРИННОГО СВІТУ
Грунтовно вивчати тваринний світ у нашій місцевості розпочали ще в позаминулому столітті. Багато науковців намагались класифікувати фауну, але основними працями, присвяченими цьому питанню стали монографії А. Черная, М. Сомова та А. Силантьєва. В 1853 р. А. Чернай видав працю „Фауна Харьковской губернии и прилегающих к ней мест”, в якій подано список 53 звірів. В 1897 р. вийшла класична праця М. Сомова "Орнитологическая фауна Харьковской губернии”, в загальній частині якої на підставі фактичного матеріалу наведено 53 види звірів, причому М. Сомов виключає кілька видів, наведених А. Чернаєм, а натомість подає нові.
В 1898 р. надрукована робота А. Сілантьєва „Зоологические исследования и наблюдения 1894–96 гг.” (Труды экспедиции, снаряженной Лес. департам. под рук. проф. Докучаева, т. IV, в. 2, 1898). Ця робота стосується звірів теперішньої Старобільської округи, Донецької області. А. Сілантьєв, на підставі фактичного матеріалу, описав 24 види звірів, з яких вперше для УРСР вказано польовку степову.
В радянські часи вивченням фауни став займатись Інститут зоології та біології при Академії наук УРСР. В 1938 році у Києві побачила світ класична праця під редакцією О. Мігуліна ”Звірі УРСР”, в якій дана класифікація зон розповсюдження тих чи інших видів тварин. Так, наша місцевість відноситься до 16-ї зони, яка називається Айдаро-Оскольський степ.
Цей район займає басейн лівих приток Дінця - Айдара та Осколу, або східні степи Харківської та північні Донецької області - степи на північний схід від до¬лини середнього Дінця. Район охоплює східну частину південного кінця Середньоросійської височини і поступово знижується на південь. Середня висота району над рівнем моря 180–215 м з максимальним підвищенням до 244 м. Район підстилають глибокі крейдяні поклади, що виходять на поверхню по долинах річок та глибоких степових балках. Грунтотворною породою є лес. Грунти - звичайні чорноземи вододілів та положистих схилів. Середня річна температура +6,8о; сума річних опадів - 450 мм, тривалість снігового настилу - 130 днів; пануючі вітри - південно-східні.
Район багатий на байрачні ліси. На піщаних терасах річок - субори, сугрудки, частково бори. На схід від річки Борової - на пісках тераси Дінця утворився піщаний степ з дубовими, березовими та вільховими гайками. Степова рослинність становить суміш північного та південного елементів.
Щодо фауни звірів, то район має характер північно-східних степів. Характерна наявність ховраха рябого донецького, тхора-перев'язки, польовки степової, байбака (сучасне поширення), мишівки Сєверцева, хом'ячка північного, водяного щура донецького, зайця русака воронєзького.
Особливо характерна відсутність південно-східних степових видів, поширених в Дніпро-Азовській степовій окрузі, а саме: їжака вухатого, ласки Нікольського, зайця південно-західного, тушканчика трипалого, ховраха малого, польовки гуртової та сліпачка.
|
