Історію не судять; що було – то було. Та щоб не повторились ті страшні сторінки нашої історії, треба знову перегортати їх, відчувати, бо з 30-50-х років досі чується людський стогін, розпач, безсилля. Ми повинні знати правду тих часів – правду злетів, справжніх звершень і правду падіння, брехні, доносів, принижень. То були часи тотального партійно-НКВдиського пошуку «ворогів» народу. Сталінсько-партійний бездушний геноцид стосовно селянства особливо проявив себе в с. Закотне в післявоєнний час. Односельці пам’ятають, розповідають і в кожного (!) сльози на очах. Андрущенко Марія Петрівна, 1924 р. н., з подругою Кривошей Оленою Федорівною гнали череду корів додому в село. Марія нарвала пучок колосків, що росли по узбіччю поля, уже скошеного косаркою-лобогрійкою. Аж тут під’їхав до них уповноважений Марченко (А.?) з Новопскова (пізніше він став суддею). 7 років присудили обом пастушкам. Відсиділи по 4 роки, потрапили під амністію. Буряк Марія Іванівна, 1909 р. н., постраждала за кишеню зерна. Вдома четверо діточок. Брали наче злодійку. А жінка була тихою та доброю. У дворі конвой, наступного ж дня налигали корову та й повели на колгоспну ферму. Судили в клубі. Підбігає до неї меншенький синок: «Мамо!» Рочків з п’ять. А у мами простягнені руки і вклякли в судомі. В очах біль, розпач та безпорадність. 8 років – вирок. Стригла овець у Казахстані, амністували, коли до кінця залишилося років три. Відчули залізний сталінський кулак Чепель Христина Юхимівна за кишеню пшениці, як і Чепель Якилина, 1907 р. н. А хто мав гострий розум та гострий язик, то вже мав вирок. Разом з митцем Костянтином Івановичем Бондарем, людиною неординарною, доброю і розумною, талановитим майстром працювала Хворостян Євдокія Власівна. За їхні висловлювання невдоволення політикою Сталіна їм дали по 10 років як політичним. Наприклад, Хворостян Є. говорила, що наші є гірші за німців. А це вже був вирок. Євдокія Власівна так і не повернулася з заслання, а діти росли сиротами. Не розбирались в судових слідствах, калічились людські долі. Наприклад, Андрущенко Ольга Павлівна думала, що врятує чоловіка, який два мішки домашнього вівса заховав від активістів у колодязь. Взяла вину на себе, не гадала, що на 10 років відправлять в далекий Алтай. Там заміж вийшла, в село так і не повернулась. На поселеннях і жінки потрібні були! Страждали люди і за свою безпосередність. Не думав, не гадав Кравцов Петро Антонович, що, обмінявши мішок колгоспного зерна на чоботи, потрапить на довгі роки будувати Біломорканал. Будучи в Росії в колгоспних справах, спала йому на думку ця оборудка: приїду додому, покладу такий самий мішок з домашньої комори на місце. Вочевидь всі жахи бачив і відчув на собі. Лавами заливала вода сотні живих людей! Немає й його вже в живих. Росенко Олександра Миколаївна працювала на пташнику. За декілька яєць – декілька років! Андрущенко Андрій Петрович, 1906 р. н., відсидів в м. Старобільську півтора року за те, що голодні люди в 1948 році розтягли небагато зерна. А він, на нещастя, був комірником. Історію не судять. Та все ж пам’ятати ті події, добрим словом пом’янути жертв цих років ми зобов’язані. А ми повинні стати кращими, бо нам плекати майбутнє України. І так хочеться, щоб люди завжди залишалися Людьми! ** Від автора. Низько вклоняюся, дякуючи за допомогу у зборі цих спогадів своїй вчительці – небайдужій людині ШЕПІТЬКО Лідії Петрівні. Т. ДЕМ’ЯНЕНКО, голова Товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка с. Новопсков. Далі буде.
Категория: История края |
Просмотров: 879 |
Добавил: Nadejda
| Рейтинг: 0.0/0 |
