Важко переоцінити значення автотранспорту в нашому житті. Огляньмось навколо: інколи, особливо ввечері, коли на дворі сутеніє і тротуари райцентру порожніють, здається, що автомобілів у нас більше, ніж пішоходів, ну принаймні - стільки ж. Це колись приватна машина була рідкістю і вважалась атрибутом заможності, а не звичайним засобом пересування. Зараз ледь не кожен другий чоловік має водійське посвідчення і так чи інакше може поратись з авто. Та і представниці чарівної статі не відстають від чоловіків: чимало з них своїми наманікюреними ручками все впевненіше тримаються за кермо потужної «залізної конячки», під капотом якої десятки кінських сил.
У порівнянні з радянською добою кількість автомашин та їхніх володарів і користувачів зросла у рази. Все це можна було б вважати досягненням нашої цивілізації та, на жаль, справжніх професіоналів серед автомобілістів не так вже й багато. А тих, хто успадкував це ремесло від батька та діда - то й взагалі одиниці.
Мабуть, любов до автомобілів Володимир Васильович Мірошник генетично успадкував від найрідніших людей: батька - Василя Тимофійовича та діда по материнській лінії - Олексія Миколайовича, які свого часу чимало поколесили спочатку по вибитих грунтівках, а потім і чудово облаштованих асфальтованих шляхах рідного краю. Ось така цікава шоферська династія склалась у цій родині. Додам, що і брат Володимира - Сергій, теж працює водієм у Новопсковському ЛВУ МГ.
Дід довгі роки трудився у рідній Новорозсоші: був, як раніше казали, механізатором широкого профілю. Та найбільше до душі йому припадала саме шоферська справа. Водієм він працював спочатку в колгоспі, а згодом в новопсковському АТП. Причому, водієм був першокласним.
Батько Володимира теж розпочинав шоферувати на колгоспній вантажівці - «полуторці», та досить швидко розширив географію своїх поїздок, перейшовши на пасажирські рейси. Зараз він вже на пенсії (наступного року має відзначити 70-літній ювілей) та гадаю, що мешканці району – насамперед, люди старшого і середнього віку, чудово пам'ятають цього жвавого, енергійного водія, який колись працював на рейсових автобусах, маршрути котрих пролягали не лише на Луганськ, а й на Красний Луч, Харків та інші міста.
Молодший Мірошник значною мірою повторив їхній професійний шлях. З дитинства він мріяв бути підкорювачем дорожніх трас. Перші водійські знання та навички отримував ще школярем, навчаючись в УПК – учбово-професійному комбінаті, де учні загальноосвітніх шкіл опановували найрізноманітніші робітничі та селянські професії, затребувані у народно-господарському комплексі країни: від слюсаря і продавця до електрика та водія. До речі, то був досить цікавий досвід професійного навчання підростаючого покоління, який чомусь не використовується у нинішніх соціально-економічних умовах. По завершенні курсу Володимир отримав водійське посвідчення і професію, яка стала справою життя.
Права невдовзі знадобилися колишньому школяреві, коли він розпочав роботу в колгоспі. Та тільки зробили перший запис у свіженькій «трудовій» (а це сталося у 1989 році), як через певний час райвіськкомат покликав юнака під прапори Радянської Армії, де він теж не розлучався із шоферською «баранкою». Служив, як і належить, в автобаті, причому робив це відмінно. Тому і повернувся додому змужнілим, загартованим, чудово підготовленим водієм.
Після демобілізації колишній командир автовідділення швидко влаштувався на роботу - професіонали затребувані усюди. Вісім років порядкував на автомобілі, що возив аварійно-профілактичну бригаду «радіорелейки». Виїжджати доводилося регулярно - командирували у різні місця, розташовані за сотні кілометрів від райцентру (одна з крайніх точок, якої діставались зв'язківці - Ново-Дар'ївка, розташована на відстані 220 км від Новопскова). Робота ладилась, молодий водій легко переносив постійні відрядження, але, на жаль, з часом радіорелейна станція припинила своє існування, тому її працівникам довелося працевлаштовуватись в інших місцях. Так В. Мірошник опинився в ПМК-4, робота в якій стала для нашого героя черговою сходинкою на шляху професійного вдосконалення.
Але згодом - п'ять років тому, Володимир Васильович змінив шоферське «амплуа» і занурився зовсім в іншу царину - мистецьку, ставши водієм стрімкої «Газелі», що підпорядкована райвідділу культури. Його дбайливо доглянутий, завжди чистесенький та охайний автомобіль постійно перебуває у відмінному робочому стані і готовий доставити наших чудових майстрів сцени у будь-який населений пункт не лише району або ж області України, а й ближнього зарубіжжя, як це сталося нещодавно - у вересні. «Газель», керована В. Мірошником, будь-якої миті готова рушити в Луганськ або ж Стаханов, Бєлгород чи Ровеньки - туди, куди лежить дорога найкращим працівникам нашого мистецького цеху, туди, де люди з нетерпінням очікують на зустріч зі світом прекрасного.
Буває, що водія тимчасово підпорядковують відділу освіти або ж іншим структурам. Неодноразово В. Мірошник відвозив наших юних футболістів до Скадовська, що знаходиться доволі далеченько – в Херсонській області, на узбережжі Джарилгачської затоки Чорного моря. Там регулярно відбуваються всеукраїнські змагання школярів. Як правило, це відрядження найдовше і найважче, адже під опікою водія перебувають зовсім юні пасажири, яким потрібен додатковий комфорт і увага. Сідаючи за кермо мікроавтобуса, Володимир Васильович чудово розуміє, що йому доручається найважлива і вкрай відповідальна справа, довірити яку можуть далеко не кожному водієві. Тож і виконує він її з підвищеною долею відповідальності та уваги.
Треба сказати, що і для наших митців, і для спортсменів водій став своєрідним щасливим талісманом, адже його робота практично завжди гарантує не лише своєчасне, безпечне і достатньо комфортне потрапляння на той чи інший захід, а і майже гарантований вдалий виступ представників нашого району на мистецькому або ж спортивному форумі.
Звичайно ж, кажу про це жартома, бо успіхи наших аматорів - творчі або спортивні, передусім базуються на їхній ретельній підготовці та наполегливих тренуваннях, але добрий настрій, почуття спокою та безпеки під час подорожі, позитивна налаштованість багато в чому залежать від впевнених дій водія, його поведінки, уважного і тактового ставлення до пасажирів.
Високий професіоналізм, вправне та майстерне поводженням з ввіреним йому автомобілем (і не тільки вміле керування ним, а й прискіпливий догляд, технічне обслуговування, що забезпечують тривалий термін його експлуатації), чудові людські якості - все це якнайкраще характеризує Володимира Васильовича.
22 роки його життя пов'язані з автотранспортною галуззю. За минулі роки спідометри його автомобілів «намотали» сотні тисяч кілометрів - цей кілометраж дозволив би декілька разів подолати земний екватор! Та не втомилося шоферське серце від постійних подорожей, відряджень, поїздок.
Водій завжди готовий до чергового рейсу, якою б далекою, клопітною, виснажливою не здавалась дорога.
... Сірою стрічкою в'ється нескінченний автошлях, рівно і без перебоїв працює двигун, зустрічні автомобілісти блимають фарами своїх машин, сигналізуючи про можливі несподіванки за найближчим рогом, в салоні неголосно гомонять пасажири - все це невід'ємні часточки шоферського життя, значна частина якого проходить за кермом вірного механізованого друга і помічника людини, яким керує досвідчений і кваліфікований професіонал В. В. Мірошник.