Стаття «Хто ж триматиме ключі від знань?» в одному з останніх номерів «Новопсковщини» наводить на деякі роздуми. А якими, власне, були вчителі раніше? Як до них ставилося суспільство? Яких учителів ми маємо сьогодні? Якими хочемо бачити їх завтра? Запитань значно більше, ніж відповідей, і відповісти на них відразу ми навряд чи зможемо, тому спробуємо, хоча б фрагментарно окреслити це коло проблем.
Слово перше. «Образ учителя в кіно і літературі»
Саме так, по-школярськи, незалежно від намірів, почали снуватись і оформлюватись в не дуже зв`язну і не дуже логічну розповідь роздуми про професію учителя, спровоковані вищезгаданою статтею. Професію, яка для мене вже в минулому, але відпускати не хоче. Путін якось сказав, що колишніх чекістів не буває, не знаю, що він мав на увазі, йому видніше, але що колишніх учителів не буває, це точно.
Мабуть, усім відомий патетичний вислів, який сьогодні треба сприймати більше з гумором: «Учитель, перед именем твоим позволь смиренно преклонить колени». Як правило, їх згадують раз на рік перед Днем учителя, тепер він називається Днем працівника освіти. Але мало хто знає, що це слова М. Добролюбова про В. Бєлінського. На цьому іноді деякі скептики спекулюють, мовляв, учителі привласнили не про них сказане. Хоча, насправді навпаки, це Добролюбов, який сам мав диплом учителя, присвоїв це звання Бєлінському, який цього звання не мав, бо з університету був відчислений.
Слово «учитель» тут звучить не як професія, а як титул, який в очах демократичної інтелігенції важив значно більше, ніж царські. Був такий випадок в історії під час похорону І. А. Крилова. Якийсь панок спитав, кого хоронять, а хтось із присутніх відповів, що це міністр народної освіти Росії Іван Андрійович Крилов. «Але ж Крилов байкар, а міністр у нас граф Уваров», - здивувався перехожий. «Та ні, - відповіли йому, - справжнім міністром народної освіти у нас був Крилов, а Уваров писав байки про народну освіту».
Стосовно ж Добролюбова і Бєлінського, то першого я шаную, а другого не дуже. Відомі його позиція і ставлення і до Шевченка, і до української літератури. До історії я завжди підходив суб`єктивно і особистісно.
Фах учителя відомий з давніх-давен, поряд з героями чи історичними діячами завжди називали і його вчителя. Так, учителем Геракла був мудрий кентавр Хірон, Олександра Македонського виховував Арістотель, майбутнього Олександра ІІ – Василь Жуковський, так, саме той, за портрет якого, пензля К. Брюллова, було викуплено Т. Шевченка. Його внука, майбутнього Миколу ІІ, вчили багато вчителів, але ставити йому оцінки було заборонено. Оцінку йому дала історія і РПЦ, яка його канонізувала.
На жаль, в своїй діяльності вінценосні учні діють не завжди так, як їх навчали. Не завжди учні, навіть талановиті, розуміють своїх учителів. Герой оповідання А.Чехова «Людина у футлярі» Бєліков з його безсмертним: «Как бы чего не вышло», давно уже став символом вірнопідданого обивателя, «перестраховщика», заляканої і забитої начальством людини. А хто він за професією? Звичайно, учитель. Є там і позитивний герой – «хохол Коваленко», зіграний в кіно незабутнім М. Жаровим, але хто його пам`ятає?
Письменник Сергій Званцев, земляк Чехова, залишив цікаві замальовки про місто свого дитинства Таганріг, зокрема, про вчителя, який і був прототипом чеховського Бєлікова. Завжди іронічний, про цього вчителя (прізвища не пам`ятаю, читав ще студентом), він писав абсолютно серйозно: педант і сухар, закоханий у свій предмет, до оточуючих ставився жовчно і критично, майже мізантроп, хоча і не відлюдько (був членом місцевого елітного клубу), за своє життя назбирав велику бібліотеку, яку після смерті заповів рідному місту. З моєї точки зору, цілком достойна людина. Звичайно, художній образ і реальна особистість поняття далеко не тотожні, можливо від задуму до остаточного варіанту образ міг невгаданно змінитися, але все-таки, все-таки…
Російська література і починалася з комедійних персонажів учителів, пригадайте Цифіркіна і Кутєйкіна з «Недоростка» М. Фонвізіна. Взагалі, в російській класичній літературі я не пригадую жодного позитивного героя вчителя. Та й зверталися до образу учителя хіба що письменники (коли я їх назову, то ніхто про них і не чув, або чули та не читали) Помяловський, Осипович-Новодворський, Гарін-Михайловський, наприклад. Один час і Л. Толстой було захопився школою, але досить швидко охолов.
На відміну, в українській літературі шкільна тематика освоєна більше. Про вчителів писали П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, С. Васильченко, Б. Грінченко, П. Грабовський, Т. Осьмачка. Цікаво, чому? Мабуть, одна з причин в тому, що більшість українських письменників були вчителями.
Цікаве ще і таке спостереження. Коли я за прикладом Катерини Сергіївни Должкової почав вивчати життя Сергія Єсеніна, то виявив, що в початковий період його творчості, до того часу, доки він не перебрався в Москву, тим середовищем, в якому він формувався, спілкувався, читав вірші, говорив про літературу – були суціль молоді учителі з його села і навколишніх сіл. Дехто залишив свої спогади про цей час. Та про школу С. Єсенін, здається, не писав. Щоправда, одна з героїнь його поезії Шагане (повне ім`я Шагануф) була вчителькою, але, гадаю, що для поета не це мало значення.
І в пореволюційні часи українські письменники багато писали про школу: Олександр Копиленко «Дуже добре», «Десятикласники», Василь Козаченко «Золота медаль», Олесь Донченко «Школа над морем». Чудові книги про школу написав Юрій Збанацький: «Малиновий дзвін», «Героподвія». Майже в кожному романі М. Стельмаха є дійові особи вчителі. Мій знайомий дитячий письменник Кузьма Гриб говорив мені, що образ Задніпровського в романі «Марко Безсмертний» списаний з нього. А в одній з учительок, виведених письменником, Ніна Петрівна, дружина М. С. Хрущова, вгадала себе. Була вона в молодості вчителькою, до того ж українкою.
Нещодавно Дмитрій Гордон в розмові з Д. Граніним бовкнув, що, мовляв, його книги до цього часу читають, а от книжка улюбленця Хрущова О. Гончара «Тронка» благополучно забута. Порівняння некоректне, в спадщині кожного справжнього письменника, завжди щось знайдеться таке, що буде зажди цікаве для нащадків. Я думаю, достатньо було написати таку річ, як «Людина і зброя», щоб тебе не забули. Яйцеголовий естет-інтелектуал просто не знав, що улюбленцем Хрущова був М. Стельмах а не О. Гончар.
О. Гончар невдозі після усунення М. Хрущова зазнав цькування за роман «Собор». Сам О. Гончар теж був за освітою учителем.
Трилогія В. Нестайка «Тореадори з Васюківки», де шкільне життя займає немало сторінок, це взагалі шедевр, недаремно її автор нагороджений міжнародною Андерсенівською медаллю.
З російських письменників мені особисто найбільше запам`яталася «Витя Малеев в школе и дома», але її автор учителем не був. Зате вчителем був славетний Джанні Родарі.
Радянський кінематограф до шкільної тематики звертався постійно. Для кіноглядачів мого покоління фільм «Доживем до понедельника» був і справді культовим. На мою думку, ні в художньому плані, ні в моральному, він, як і належить справжнім творам мистецтва, аж ніяк не застарів. Хоча не знаю, як його сприйняло б сучасне покоління, зіпсоване «мильними операми».
До речі, Василь Олександрович Сухомлинський до образу учителя, створеного на екрані В. Тихоновим, ставився скептично, особливо іронію в нього викликала сцена, коли після якогось досить рядового випадку в школі Ілля Мельников просить у матері: «Мама, дай мне водки». В одній з публіцистичних статей він писав: «Мені кожного дня доводиться зустрічатися з набагато складнішими проблемами, але я їх не запиваю горілкою».
Думаю, що Василь Олександрович був занадто строгим, і фільм чудовий, і образ яскравий. Просто правда життя і правда мистецтва - це різні речі. Якби автори фільму і справді показали всю кухню, буденність учительської праці, то це було б уже не мистецтво. За іронією долі Василю Олександровичу теж судилося стати прообразом учителя у фільмі «Абітурієнтка», але і сам фільм, і його герої давно забуті.
А мені самому, після того, як до мене, молодого викладача Богодухівського медучилища, на урок завітала працівниця міністерства, довелося позбуватися стресу за методом Мельникова. Хоча урок в цілому їй сподобався.
Пам`ятаю ще фільми «Сочинение на вольную тему», «Звонят, откройте дверь», «Переходный возраст» (в головних ролях юна Олена Проклова), «Переступи порог». В одному з фільмів роль учителя, прообразом якого був В. Ф. Шаталов, зіграв Ігор Лєдогоров, був ще фільм «Дневник директора школы» з незабутнім Олегом Борисовим. В кінці 70-х був цікавий фільм «Ключ без права передачи», де Олена Проклова уже грала роль молодої учительки. За цей час її героїня встигла подорослішати, придбати дитину, про чоловіка у фільмі не згадується, очевидно, він заважав ідеї фільма. В цьому автори кінострічки мали рацію, не секрет, що самовіддані учителі, особливо учительки, дуже часто нещасливі в особистому житті, школа, як і мистецтво, вимагає жертв.
Так, кінематографісти 60-70-х увагою школу не обходили, проте, найбільше запам`ятався «Доживем до понедельника» і його герої. Образ, створений В. Тихоновим був найяскравішим, хоча в реальності такий учитель міг би працювати хіба що в якійсь елітній школі, такими тоді були фізико-математичні при деяких університетах. В звичайній він би довго не витерпів… і його теж.
Навіть у цій кіношній школі він не член колективу, він як у Кіплінга – «кіт, який гуляє сам по собі». Закохану в нього молоденьку колегу (її грала Ірина Печернікова) він тримає на відстані. Кажуть, ця історія мала реальний зміст. А пам`ятаєте, як він учив одну сіреньку «училку» культурі російської мови: «Не «ложат», а кладут!» А в наших краях, як «ложили», так і «ложат», при цьому вважаючи, що вони говорять російською мовою. Але це вже інша тема і проблема.
Фільм «Доживем до понедельника» затьмарив в очах глядачів ще один прекрасний фільм, що вийшов років на два раніше, десь в 1967, це «Республика ШКИД» з блискучим Сергієм Юрським в ролі Вікніксора – Віктора Миколайовича Сорокіна – директора цієї школи-колонії для «особливо обдарованих підлітків». У нього теж був реальний прототип – прекрасний учитель, рафінований інтелігент, людина високої культури – В. М. Сорока-Росинський. Несправедливо забутий, напевно після того, як ознайомившись з повістю «Республіка ШКІД», написаною його учнями, А. Макаренко назвав цю школу «педагогічною невдачею». Власні ж педагогічні праці Сороки-Росинського були опубліковані лише в кінці минулого століття.
Мені ж найбільше до душі телефільм «Большая перемена» з Михайлом Кононовим в головній ролі. Тим більше, що до цього я вже встиг прочитати повість, за якою був поставлений цей фільм. Так само, як герой цього фільму Нестор Іванович, я не потрапив до аспірантури, і саме в той час працював у Богодухівській вечірній школі, де учні були і молодші за мене, і такі, як я, а деякі мені в батьки годилися. За учениць говорити взагалі не буду.
Але тоді, в кінці 70-х, вечірню школу закінчували багато серйозних людей, яким освіта була потрібна для того, щоб зберегти уже завойовані позиції в житті або продовжити кар`єру. Були серед наших учнів прапорщики з місцевої військової частини, був, навіть, головний інженер місцевого елеватора. Тоді ще таке було можливе.
Це лише те, що спливло в пам`яті. Але об`єктивним тут буде те, що шкільна тематика завжди була актуальна для суспільства, адже ніхто не буде писати книгу чи ставити фільм на тему, яка нікому не цікава.
Такі фільми ставили найавторитетніші режисери, за основу часто брали книги, які вже здобули популярність. Запрошувалися талановиті актори, як правило, загальні улюбленці. Я вже декого називав, тепер перелічу в хронологічному порядку: В. Марецька, Б. Чирков, В. Ємельянов, Т. Макарова, С. Юрський, В. Тихонов, Ю. Візбор, О. Борисов, Є. Ханаєва, О. Проклова, І. Савіна та інші. Бажаючі можуть продовжити.
Це зовсім не ностальгія за минулим, як декому може здатися, а бажання розібратися в тому, що відбувається.
Що ж змінилося тепер? За останню чверть століття змінилося дуже багато, не про це мова. За цей час я з великим зусиллям згадую кілька епізодичних ролей, і то більшість в позашкільних ситуаціях: фільм українського режисера Олега Бійми «Блуд», знятий десь в середині 90-х, учителька така собі вальяжна пані на кшталт Баронової-Козіно, тільки навчає уже не «правильної» російської, а, природно, англійської. В якомусь російському бандитському серіалі – колишня вчителька, уже навпаки, стара більшовичка, яка викрадає з ідейних міркувань дитину своїх господарів. Це і не вчителі, а «бонни», «гувернантки», «няньки», власне, останні вже заполонили серіали і всі на одне обличчя.
Кілька днів тому по якомусь каналу промайнула житейська історія, коли «крутий» спортсмен на прохання свого брата-двієчника гвалтує його вчительку. Пригадується ще якийсь сюжет про вчительку німфоманку. Кілька місяців тому був якийсь російський серіал про школу, але він виявився настільки бридким, що дивитися його я просто не зміг.
В чому справа? Звідки це береться? Адже не все було добре «в Данському королівстві» тоді, коли знімався фільм «Доживем до понедельника», і не все так погано в нашому домі тепер. Навпаки, школа, як інститут консервативний, у найважчі часи часто залишалася таким собі «острівцем безпеки» у розбурханому суспільстві. А в багатьох моментах і випереджувала час.
Але про це в іншому слові.
Поки що школа тримається, поки що…
В. ЗОЛОТАРЬОВ